Ця історія має свої, не обов'язково точно збігаються з фактичними датами, початок і кінець. Це зима 1999-2000 років, коли до арешту автора та героя книги залишалося ще приблизно півроку. І 2014-й — рік, коли Україна справді почала змінюватися, і в одній із найконсервативніших систем виконання покарань у Європі офіційно дозволили ув'язненим користуватися інтернетом та мобільним зв'язком. Нехай остання була доступна неофіційно і раніше. Мене з давніх-давен цікавило одне з вічних питань — наскільки ми вільні вибирати своє майбутнє, наскільки воно неминуче наказане нам долею? Тієї зими мене не залишала думка, що все йде так, як наказано, і свобода вибору полягає тільки в тому, щоб з двох лих вибрати менше. Міліція, а в широкому сенсі, звісно, не лише міліція, а й вся система, «утрамбовувала ґрунт». Як звичайно буває в таких випадках, деякі у відповідь повелися порядно, а деякі нормально. Настільки нормально, що це вселяло майже фізіологічну огиду. Ігор тоді потрапив. Він не мав жодного шансу проти системи і в одному він був винен — дуже серйозно переоцінив свої сили, знання законів і ймовірну підтримку людей, яких вважав близькими. На жаль. Ця історія не могла статися просто так. І вона не може закінчитись просто так. Не можна просто так викреслити із життя людини сімнадцять років. Не можна дозволити цьому просто "пройти". Спроба розповісти свою історію — також спроба відповісти самому собі на питання «як це стало можливим?».