«Помилилися ми, душа моя… Наш син однолюб… Скільки років минуло, а він все ще любить ту російську. Мовчить, нічого не каже, але ж я бачу, що він нещасливий. Весь у роботі. І дітей у нього немає. Вдома майже не мешкає. Все про неї думає… Були б дітки, інше, а тут… І Ібрагім натякає, що настав час ситуацію міняти. Може, правда?... Змінити? Втрутитися, виправити те, що наробили? Як же мені не вистачає тебе, душа моя ... » Їх розлучили. Він не зміг відмовити вмираючій матері. Вибрав борг, не кохання. Але минуло п'ять років. І назустріч біжить малюк, схожий на нього, як дві краплі води. Той, хто носить не його прізвище…