– Дякую тобі сердечне, докторе, що не побоявся ти аборт зробити мені дев'ятнадцять років тому. Дякую… – І в пояс кланяється жінка… Це з «останнього слова» підсудного головного лікаря Конкіна. Жінка дякувала лікарю за те, що не народила вона, як її односельчанки, синові дев'ятнадцять років тому. Тому що забрали у них із села дев'ятнадцятирічних хлопців на війну до Афганістану, а там їх було вбито і по-звірячому понівечено. «Книга останніх слів» – страшна книга. Страшна буденністю, звичайністю історій, у ній описаних. Звичайних для країни, яка називала себе наймирнішою, найдобрішою. У цій країні нормою було підглядання один за одним, підслуховування та донесення. Провокатори, вбивці – ідейні комуністи. У цій країні злочин – ремонтувати взуття, використовувати передові технології для вирощування худоби. І собак цих годують краще, ніж людей. У «Книзі останніх слів» описуються тридцять п'ять злочинів. І кожному злочинцеві дається на суді останнє слово. Як в індійському фільмі автор дає своїм героям висловити все до кінця, проставити всі крапки над i. І герої ці з дитячою безпосередністю описують перед нами сцени з театру абсурду. Театру, якому понад сімдесят років було ім'я Радянський Союз…

"Я переживав момент повної насолоди, яку можуть зрозуміти тільки ті, хто вміє зайти далі ненависті". - туди, де панує сміх". Ромен Гарі.