«– Це Степан? - Каркнув з трубки незнайомий старий.Домашнім телефоном Мишко не користується. Раніше дзвонили материни знайомі, колеги. Про смерть матері не знали дивувалися, як це так, така ще молода, що ж трапилося, погані лікарі, ось у мене лікар хороший, на ноги поставив. Мишко від цих дзвінків втомився, втомився від здивування малознайомих людей, здивування, за яким виблискувала радість переваги: вони живі. Багато хто цікавився, випитував подробиці хвороби і дуже розчаровувався, дізнавшись, що хвороби ніякої не було. Не було страждань, паралічу, хибних надій, знахарів-шарлатанів, смердючих простирадл, пролежнів. Посудина лопнула. І все. Цікавих Мишкові ще на похороні вистачило, один її товариш по службі все в труну заглядав - перевіряв, чи гарна колега у своєму останньому макіяжі. Одного разу Мишко перестав піднімати слухавку, і дзвінки самі припинилися. Цього разу дзвінок розбудив його, він довго повертався і ховався під ковдру, зібрався було висмикнути шнур або підняти трубку і одразу ж покласти, але здався, приклав до вуха трубку…»