Ігор-Сіверянин (1887—1941) — знакове ім'я Срібного віку, символ епатажу, гри, куражу: «Вонзіть штопор у пружність пробки, — І погляди жінок не будуть боязкі!» З цих рядків, облаяних великим Львом Толстим, почалася скандальна популярність поета, а з виходом збірки «Громокиплячий кубок» (1913) настало п'ятиріччя небаченої слави півночі, яка увінчала його титулом «король поетів» (1918). Проте невдовзі «король» опинився на еміграції, де святковий його талант став згасати. Такому традиційному погляду на долю поета Володимир Бондаренко кидає виклик, доводячи, що справжній Северянин виявився саме в еміграції, а найкраща його збірка — «Медальйони» (1934). Збираючи факти, автор об'їздив багато місць перебування поета — від череповецьких селищ та естонських миз до Югославії та Китаю, залучив багато листів, спогадів, документів. Цей життєпис заряджено на полеміку. Чи так був «неосвічений» Ігор-Сіверянин у своє громокипляче п'ятиріччя, як вважає автор? Чи потрібний поетові «диплом»? Що є поезія: навіяні п'янкою зухвалістю вірші, що розійшлися на афоризми, або ж протверезнені віком рядки?.. У цій полемічності, що пожвавлює поета, що вписує його творчість у сьогоднішні теми, закладено основний пафос книги.