Сабрина ніколи не почувала себе так упевнено, як зараз. Вперше за довгий час вона не турбувалася про монстрів, негідників і божевільних. Вона не боялася несподіваних атак чи зрад людей, яким вона довіряла. Правду кажучи, вона хотіла зіткнення. Дозволити одному з головорізів Червоної Руки створити щось і потім стерти його в пилюку! Її тіло було сильне. Її кров була голодна. Вона була машиною руйнування. Їй хотілося розповісти сестрі, що вона відчуває. Тільки вона сама могла змусити Дафну зрозуміти, що те, що трапилося - на краще, але було важко підібрати слова. Її думки були каламутними та заплутаними. Не допомагало й те, що всі кричали і кімната сильно продувалась протягом. Сабрина повернулася до Дафни. Маля відчувала, що змінюється. Чорний туман, що обертається, оточував її, закриваючи більшу частину її обличчя. Все, що могла бачити Сабріна, це її очі, як два сяючі сонця, що освітлювали темні кути і знищували тіні. - Сабрино, ти маєш зупинити це! - крикнула бабуся Рельда. Сабрина була спантеличена. Що бабуся має на увазі? Вона ж не робила нічого неправильного. Ти повинна подолати це! - Вигукнула Дафна з-за завіси чорного туману, - Я знаю, це ще ти! Не дозволяй йому керувати собою! - Чому ти мені так кажеш? - Запитала Сабріна. Коли ніхто не відповів, вона зрозуміла, що ці слова були тільки її голові. - Борись з ним, дитино, - почувся голос звідкись знизу. Сабріна подивилася вниз. Містер Каніс лежав біля її ніг — старий і висохлий. Його тіло було стиснуте у величезній, покритій хутром лапі. Вона вичавлювала життя зі старого чоловіка. Сабріна просила, сподівалася, що хтось допоможе їй витягнути її друга з жахливого захоплення цього монстра, але її благання припинилися, коли вона усвідомила, що пазурі, які вбивають містера Каніса, — її власні.