У прозі Олександра Ільянена є і рафінованість, і елітарність, і навіть епатаж. Дуже рафінованою є вже сама її конструкція: щоденникова фрагментарність найчастіше переходить у Ільянена майже в віршову строфічність... Ільянен відмовляється і від традиційного стереотипу мужності. Нею герой - сибарит і споглядач, їм рухає не жага до перемоги та успіху, а "природна цікавість до різноманітних феноменів, у тому числі і до людей". Такий поворот досить несподіваний для російської культури: досі відмова чоловіка від активності та переможності так чи інакше сприймалася в ній як визнання життєвої поразки, особливо коли йдеться про особисту, любовну сферу. І багато з того, що може здатися у творах Ільянена епатажем або свого роду кокетством, - від перманентного милування героя своїми блакитними кальсонами до зворушливого опису тусовки завсідників громадського сортира (у ранній повісті "Абориген і Прекрасна туалетниця") - насправді випливає з повної розкутості: у чомусь іншому герой Ільянена, звичайно, працює на публіку, але традиційний (пора вже називати його фундаменталістським) концепт мужності чужий йому органічно...