…Протягом п'ятдесяти років після Другої світової війни ми всі виховувалися у дусі ідеології одиничного акту героїзму. В ідеології одного, вирішального моменту. Тому нам так важко у негероїчному героїзмі буднів. Тому наша література у післябарикадний період, після 1991 року, якийсь час перебувала в розгубленості. Та й зараз нам соромно за нас, сьогоднішніх, перед 1991 роком. Однак саме погляд жінки на світ, її здатність у повсякденному побачити вічне, її вміння страждати без докору – ось на чому тримається рівновага цього світу. Про це говорить і пропонована збірка оповідань. Десять латиських письменниць — настільки несхожих і все ж таки близьких по світовідчуттю, хто вони? Жінки-письменниці набагато рідше, ніж чоловіки, шукають порятунку від гіркої реальності буднів у втечі. І навіть якщо їм хочеться ухилитися від цієї реальності, вони перш за все ховаються в якомусь романтичному серпанку фантазії, меланхолії чи глибокодумних роздумах. Немов навіть у бурю прагнучи надати сенс найтишнішому зітхання і тіні птаха. Саме жінка здатна вистояти, коли всі сили, здавалося б, покинули її, і не лише вистояти, а й зберегти пережите у своїй душі та стати живою пам'яттю народу. Саме жінка стає ніжною, бешкетно розкутою, це вона дозволила торкнутися себе легким крилам мистецтва…