«…Голос судді звучав рівно і безпристрасно — яка справа була цій високій жінці зі старомодною зачіскою до нього? Вона ж постійно бачить їх перед собою — однакових, розгублених, і вони зливаються в одне обличчя — загальне, розмите, без відтінків,— одна безлика і безока чудовисько. Десь плаче жінка, чи йому це здається? Він прислухається і розуміє — плаче його мати, їй же не можна хвилюватися ... Він дивиться на неї, намагаючись заспокоїти, надати їй сил, і зустрічає сухий, палаючий погляд своєї молодшої сестрички - та навіщо ти так дивишся, я не винен, хочеться крикнути йому, але вже пізно. шепочуть ці слова, як магічну формулу,— вже пізно. Вже пізно…»