Мені сімнадцять. І я проживу зовсім недовго. Раніше я думала, смерть – це легко. Але коли стикаєшся з нею віч-на-віч, поряд з тобою не залишається нікого. Ми всі знаходимося у своїх власних світах, розташованих дуже близько один до одного. Ізольовані у цій вимушеній близькості. Серед усіх цих осіб я бачу лише одне. Мабуть, було б краще, щоб я ніколи не знала Оскара. Так легше звикнути до думки, що не буде ніякого «ми». Можливо, ми зустрінемося знову на небесах. Може, у нас буде більше часу. Адже справжнє кохання часом триває вічність. І вона може замінити ціле життя.