Присвячується друзям – моїй Саулі та Карубаю. Я все життя вміла радіти і дуже багато мені подобається. Усі з раннього дитинства пам'ятаю. І як же не розповісти про щось, що бачила, чим милувалася. Це й сміх людей після бомбардування… Як же не посміятися після страху! Запалювали свічку і… – Ти голову сховав під стіл, а решта не було шкода? А цей, дивіться, голова стирчить, а вся вона ще під ліжком! Живі! Слава Богу! Сусіди, які збиралися в одну кімнату, щоб не було так страшно, йшли просили мою сестру, щоб знову перед обстрілом встигала обіжджати дім із молитвою. А німці не затримувалися, поспішали до Сталінграда. І наші не давали відпочити непроханій німчурі (слово з дитинства). А мама розповідала: - Мої дівчата тільки встигли води набрати, а тут вибухи, вони бігти, вода - на них, а їм смішно ... Відігнали нечисть від нас, тільки так говорили - "нечисть," і нам включили радіо. Ніхто не вимикав цю чорну тарілку хоч на хвилину – жили останніми звістками та раділи пісням.