Кілька слів замість напуття

Ю. Латиніна написала роман на кшталт грецьких оповідань, віддалених нас більш ніж дві тисячі років. Мені здається, що в цьому її досвіді дається взнаки крайній радикалізм: почавши відновлювати спадкоємність, перервану трагедіями першої половини нашого століття, ми звертаємося до давніх наших витоків, зрозуміло, передусім до Греції. Можливо, я сам був би схильний до перенесення такого ж радикального підходу і на самий стиль оповідання, який би в цьому випадку позбувся академізму. Але не нав'язуватимемо автору своїх смакових уподобань, не підсовуватимемо авангардистських бомб під спокій її розміреного тону. У мене є лише одне заперечення проти цікавої авторської передмови. Традиція «Олександрій» у Європі не зупинилася так рано, як вважає Ю. Латиніна. Останній мені відомий приклад — незакінчений (і збережений у кількох незавершених варіантах) роман мого батька Всеволода В'ячеславовича Іванова «Скарби Олександра Македонського», частково надрукований лише посмертно. Саме завдяки цій частковій незгоді з авторською передмовою я налаштований примирливо щодо її задуму. Якщо моєму батькові в 40-ті роки в нарисах його варіантів «Олександрії» та в інших речах, що тоді не друкувалися (зокрема, в оповіданні «Сізіф, син Еола», що перегукується з «Сізіфом» Камю, тоді ж написаним) було дозволено спробувати відтворити цю давню традицію, чому ми не дамо цього права сучасному молодому автору? Ймовірно, стилістичне розмаїття нової російської прози може бути завойоване шляхом розширення її часових і просторових меж. Я знаю Ю. Латиніна не лише як продуктивного прозаїка, який шукає способів сказати нове слово в межах надтрадиційних форм літератури, а й як енергійного дослідника цих традицій європейської культури. Побажаємо їй і разом з нею всьому її поколінню успіху на важких шляхах, де попереду сяє зоря нової російської прози, яка, як я сподіваюся, поєднає високу спадщину, через Візантію і елліністичний Схід, що сходить до античної Греції, з мовою і стилем сучасності. Вяч. Нд. Іванов