«…Дієрдре лежала на животі обличчям у сирій траві і стогнала від болю. Вона ще жадібно хапала ротом повітря, її легені горіли, вона важко дихала і насолоджувалася кожним вдихом. Їй вдалося трохи повернути голову і озирнутися через плече, після чого вона з жахом побачила, що від колись великого міста нічого не залишилося, крім моря. Дієрдре помітила тільки найвищу частину дзвіниці, яка виступала на кілька метрів, і вразилася тому, що колись вона височіла в повітря на сотні метрів. Вона опустила обличчя на землю, дозволяючи болю через все, що сталося, поглинути її. Вона не могла поворухнутися, навіть якби спробувала. Через кілька хвилин Дієрдре вже спала, ледве жива на далекому полі на краю світу. Якось їй вдалося вижити…»