У СРСР завершується «золота п'ятирічка». Я знову студент першокурсник. Колись друзі захоплювалися моєю кар'єрою. Хтось заздрив моїй зовнішності та тому увазі, що приділяли мені жінки. Але це все в минулому – точніше, у майбутньому. Я «справжній» цього року ще не народився. Мені дозволили прожити нове життя. Але не пояснили, яку плату за це вимагатимуть у мене «нового» — колишнього випускника школи-інтернату, чиїм тілом управляє свідомість дорослої, але не всемогутньої людини з майбутнього. Поки що я можу не так багато. Але й багато: врятувати кілька людських життів. Чи не тому саме я став Комсомольцем? Перша частина тут: