Перший російський академік М.В. Ломоносов написав рядки, що стали хрестоматійними, про своїх «швидких розумом Невтонах», яких може народжувати Російська земля. Ці рядки виявилися пророчими. Вони якнайкраще ставляться до геніальних російських винахідників-самоуків Кулібіну, Ползунову, батькові та сину Черепановим. Доля аж ніяк не вподобала цим людям. Навпаки, силою сімейної традиції або низької кріпосної частки вона всіляко перешкоджала їх починанням. І навіть коли перші російські винахідники ціною неймовірних зусиль бралися за бажану справу, мало було поряд людей, які розуміли їх, ще менше тих, хто допомагав, підтримував. Начальство вичавлювало всі соки з Кулібіна, Ползунова, Черепанових, душило їх повсякденною рутиною, підрізаючи крила творчому польоту. Багато чого з того, що вони винайшли, створили власними руками, не було оцінено належним чином, визнано сучасниками. Це стосується і черепанівських локомотивів, і «водохідного судна» Кулібіна, зданого через непотрібність на дрова, і парової машини Ползунова, яка доживала свій вік на заводському дворі. За життя цих незручних, упертих людей, що багатьом здаються чи то юродивими, чи то чаклунами, не особливо шанували, а якщо й нагороджували, то нечасто й не щедро. Але вони не ремствували, а лише просили дати їм можливість довести до кінця задумане. Подвижники того, що ми назвемо науково-технічним прогресом, доходили до всього не стільки запозиченим, книжковим, скільки своїм власним розумом, досягали успіху завдяки таланту та величезній працьовитості.