Світ роману «Духи землі» не вигаданий, Катрін Колом описувала те, що бачила. Ймовірно, вона мала особливий зір, фасеткові очі з десятками тисяч лінз, що вловлюють те, що недоступне звичайному людському оку: таємне, потойбічне. Колом буденно розповідає про мерця, що літає вздовж коридорів у своїх прозорих справах, про юних покійниць, що спускаються сходами за останньою склянкою води, про тринадцятирічного хлопчика з проломленими грудьми, що супроводжує труни на цвинтарі. Незграбні незаймана спотикаються на садових стежках про єдинорогів, яких неможливо не помітити. Вечорами за вікнами із потрійними рамами плавають дивні космічні риби. У кімнатах чується тужливе дзюрчання води, під репсовими скатертинами задихається і плачуть деревні німфи. Ангели дивляться з-за синіх віконниць на маленьке швейцарське село, кружляють над квітучими вишнями, розмовляють двома мовами і хапають гарних дівчат за золотистий локон. З вежі Фредега легко можна розглянути повітряний стовп, що з'єднує кожну живу істоту з її небесним двійником, але сільські жителі сліпі, самовпевнені та зайняті сімейними чварами.