Якщо людина народилася, потрібно хоча б прожити життя так, щоб менше було совісно. Про те, щоб зовсім не було соромно, не може бути й мови. Обов'язково є, за що соромитися: потурав пристрастям… Ну, ні в тобі Отця Сергія — не ночував він ніяким чином — палець же собі не відсічеш за те, що захотів. Потім починаєш мучитись: навіщо мені це було потрібно? Кант має чудовий запис: сечовипускання — єдина насолода, яка не залишає докорів совісті. Решта... Нажрався. Навіщо? Напився. Навіщо? Любовні зв'язки. Навіщо мені це було потрібне? Муки совісті не даватимуть мені спокою до кінця днів, як і розуміння своєї недосконалості, хоча, з іншого боку, це запорука того, що я щось у собі долаю. І в цьому мені допомагають моя сім'я і мої друзі. З віком виявляється, що немає нічого вищого з давніх-давен відомих заповідей. Але досвід цих великих істин передати неможливо, до нього ти повинен прийти сам, і ніхто тобі в цьому не допоможе. Виявляється, жити треба гідно – не перед Богом, Бога, як ми знаємо, ні – перед самим собою, перед совістю своєю. Не підраховувати, не вдаватися до честолюбства… Маленькі підлості, якісь зовсім незначні, про які, здавалося б, ніхто ніколи в житті не дізнається…. Але є реле, яке спрацьовує: не треба! Нічого хитрого та мудрого в цьому механізмі немає, просто клацання: не треба. І лише.