Богдан-Ігор АнтонічБогдан-Ігор Антоніч (1909-1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині у батьківщині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонін.У 1914 р. батьківщина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан із мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського карав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.Україна у цей час переживала історичний момент. На початку 1919р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) та ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична частка одразу ж зависла на волосині, ця коротка спалаха незалежності перейшла у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» у Чехії відчували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спочатку йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний акцент за вісім років навчання робили на грецьку та латину. У 1923-25 pp. Б.-І. Антоніч почав писати твори. Два останні роки навчання у гімназії його учителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гець осучаснивши смаки Антоніна, мав на ученика великий вплив. Навчаючись в університеті та за його закінченням, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, негайно гравши на скрипці, яку потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах та навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію та записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов'янська філологія); З 1931 р. почав друкуватися у періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя». У 1933р. філософії, Антоніч став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується у західноукраїнських журналах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Мі». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він бачив збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників та журналістів ім. Івана Франка. За неповні чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує собі роль мистецтвознавця. У 1936р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Льова». Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабке серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові. Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшло у 1938р. посмертно. «Зелена євангелія» – це книга природи «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю та уявою праслов'ян. Префікс має багато важити в його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Година тут розгортається біля двох фігур – лінії і кола. Лінійний час – ряд неперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час – це година вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марені у купальській воді. Ідея про безсмертя як нескінченну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії раптом, залежно від своєї попередньої життя, в людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Льова», де співає вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках – “Зелена євангелія” та “Ротації” – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: “Перший розділ Біблії”, “Міф”, а також картини апокаліпсису: “Кінець світу”, “Сурми останнього дня”. Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічної цепочки творень і жебрак. Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення нових міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє годину не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею: й як схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молити Бога берегти в завію «і людські, і звірячі гнізда». Недарма ж основою основ серед образів Антонічевої поезії став образ землі як стихії. Б.-І. Антоніч є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він успіл видати «Три перстені» (1934), «Книгу Льова» (1936) і впорядкувати ще три – «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав – те й бачив». Три останні збірки готував протягом чотирьох років, потроху вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича у розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися щодо його точної позиції у спектрі української літератури XX століття. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше в загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творінням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва. дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, заново відкрив собі у ролі міфотворця, чию манеру листа можна було б описати як щось на межі символізму та авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження і різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого – це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі та просторі. Однак у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Льова» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолані та представлені як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антонічевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину. він поділяв переконання модерністів, що першвісні слова знаходилися біля витоків години, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич поважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності страшному досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості вообра й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція неподвижного спостерігача, парафраз і старанна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального почав. Антонічева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням. Три перстені», «Книга Льова», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».