«Час пастиря» оповідає про мовознавця-самородка, священика Лунинської Борисоглібської церкви Платона Максимовича Тихоновича, який у другій половині XIX століття зробив крок до білоруської мови як рідної для громадян так званого Північно-Західного краю Російської імперії. Автор на маловідомих і раніше не відомих фактах показує, якою високо духовною особистістю був цей працелюбець Ниви Христової, відзначений за заслуги в народній освіті орденом Святої Анни 3-го ступеня, золотим наперсним хрестом і багатьма іншими нагородами. показаний величезний внесок, який вносило православне духовенство ХІХ століття у розвиток освіти, культури, духовної моральності народу сучасної території Білорусі.