Від автора:

Все життя… ні, навіщо брехати: з 35 років мріяв я працювати в архіві. Мріяв мені, зрозуміло, архів російської літератури при Колумбійському університеті; але про це навіщо брехати? — я й не мріяв до пуття: хіба що трохи мріяв. Розумів, що такого не буде. Погодився б на будь-який, майже будь-який архів… але краще — літературний. А роки тим часом минали; мрія згасала ... І ось раптом виявилося, що не все втрачено. Озирнувся я навкруги себе і побачив, що є архів про мою душу: мій власний. Звичайно, я — не більше, ніж я, але з лиця — не воду пити; що виросло, те виросло; і література, яка вже не є, тут. Все життя я трохи складав; публікувався, мабуть, навіть трохи більше, ніж трохи. Донжуанського списку не вів, кинув, коли за триста найменувань перевалило, але за тисячу публікацій таки поручуся, даремно що все йде в одне місце... шкода, що не в два. Я — не більше ніж я; але для кого ж ми пишемо? Чим вигаданий герой кращий за живого, який вижив? Хіба складносурядний герой не буде на мене схожий, на мій досвід спиратися? Кожен романіст спершу про себе пише, а потім теж про себе. Дурниця, що вигадувати важче, ніж вдивлятися в минуле. Навпаки: з вигаданим роби, що хочеш, а з собою щоденники та листи не пускають. Он їх скільки за півстоліття нагромадилося: гора. Спробуй розбери. А ще — спробуйте повірити, що «він той — це я». Хіба мама кохала такого? По суті, інша людина вимальовується. Але вивчити пам'ятник (це вам кожен Шліман скаже) означає знищити його. Встромляєш лопату в пагорб — і пагорб уже інший, а з ним — і ти. Кожен спостерігач, навчає нас фізика, впливає об'єкт спостереження. Маленький об'єкт передбачає маленького спостерігача. До того ж за час шляху собачка могла підрости ... Я починаю з кінця: з того, як їхав з Росії в рік Орвелла ... ні-ні, не поправляйте мене, я краще знаю. («Хемінгуея» теж собі залиште; правильно — Хемінгвей.) Я їхав у рік Орвелла і Амальріка. Ті, хто залишився, сказав на прощання: «Через чотири роки тут буде голий зад» — і помилився на два роки. Амальрік помилився на сім років. На скільки років помилився Орвелл — цього мені не впізнати… що й дякувати богові.