«Південне літнє сонце підглядало за сліпучим жовтим оком, що моляться. Їх було небагато, але сила спільної молитви була така велика, що число не мало значення. Кожен просив про сокровенне, наповнюючи те, що відбувається таємницею, невідомою решті світу. Майже беззвучно рухаючи губами, вони лише зрідка піднімали очі, щоб крадькома поглянути на божество, що з'явилося. Не статуя і не ікона, зовсім жива і явна… Зовнішність його була простою і величною, як сама природа. Як і належить Вищій силі, Воно знаходилося прямо перед своєю паствою, вище й далі, сидячи на кованому залізному вівтарі, ніби на розділовій лінії світів. Таїнство не було прикрашене золотом та урочистими стінами храму. Між вівтарем та людьми лежали лише кілька метрів брудної землі, вкритої пташиними слідами. Так близько, щоб молитви були почуті, і настільки далеко, щоб Божество залишалося божеством… І лише один з них міг підійти до вівтаря трохи ближче за інших. Він знав про Божество більше за інших. Знав, коли воно повернеться. І знав, чого воно хоче…»