«Закінчувалась осінь. Мишеня подружилося зі Старим Вороном і той часто розповідав йому про свою молодість: — Тоді здавалося, що треба звити найбільше гніздо, літати вище за всіх, прогнати з лісу тих, хто слабший за тебе. Тепер все по-іншому. Виявилося, що для того, щоби жити повним життям, потрібно дуже мало. Лише міцний сук на старому дереві, трохи стиглих зерен та ковток води. — Скажіть, якщо всі повинні вчитися все життя, то чого й у кого вчитеся ви? Ви ж і так майже всі знаєте,— одного разу спитало його Мишеня.— Зараз ти мій учитель.— Я? Я такий маленький. Чого ж ви можете в мене навчитися? – Вміння радіти життю, кожній миті. Чим старше я стаю, тим важче мені радіти з усього ось так просто, ніби я знову став маленьким пташеням. Тільки тепер я зрозумів, як це важливо. Напевно, я жив так довго для того, щоб встигнути зрозуміти це. Дякую тобі малюк. Прийшла зима. Вся Земля вкрилася білою пуховою ковдрою. Глибоко під землею, в затишній спаленці, на підстилочці з м'яких трав, згорнувшись калачиком, спало Мишеня. Йому снилася рідна галявина біля старого пня, ніжний Пролісок та його Мама…»