«На чому стоїть Петербург? На болоті? Ні, Петербург стоїть на хисткому змішанні каменю і думки…» — розмірковує герой загадкової та філософської «петербурзької поеми» Євгена Лукіна. Новий роман «По небу опівночі ангел летів» — це тонка інтелектуальна проза, побудована на півтонах, написана акварельно й хитко, і героїв роману ми бачимо ніби крізь туман похмурого пітерського ранку. У цю прозу треба вдивлятися і вчитуватися, її символіка потребує розшифровки. Дія роману розгортається і натомість підготовки 300-річчя Санкт-Петербурга. Ці приготування відбувалися в розжареній, якийсь істеричній і явно не святковій атмосфері, відчувалася близькість катастрофи. Це було порівняно з тим, як увесь світ заціпенів від тривожного очікування настання 2000 року, вирішивши чомусь, що кругла дата призведе до глобальних збоїв та криз. Загалом напередодні 300-річчя долали деякі есхатологічні передчуття. Пітерці готувалися до свята, як готуються до стихійного лиха чи епідемії, і багато хто всерйоз замислювався про те, щоб «змитися» кудись подалі. Чи справдилися ці побоювання?.. Справа зовсім не в політичному контексті 300-річчя, не в відставках і призначеннях (майже вже забутих), а в тому, які метаморфози відбувалися у вигляді міста та його мешканців, у його сакральному, позачасовому бутті. Можливо, ми пережили «кінець світу», не помітивши його. За всієї фантасмагоричності, в романі Євгена Лукіна мало «вигаданого», автор міфологічно переосмислює події, які часом у всіх на увазі, але сприймаються як щось звичайне, так і наближення містичної і, можливо, фатальної дати в історії міста стає «наскрізним» мотивом роману, кожен герой по-своєму сприймає цей рубіж, по-своєму до нього готується.