«Задушлива, волога спека, що нависла над країною, наче мокре простирадло, позбавляла всякої надії на сон. Цикади немов допомагали спеці, а шакали, що кричали, допомагали їм. Неможливо було спокійно сидіти в темному порожньому будинку, де лунала луна. Тому о десятій годині вечора я встромив посередині саду мою тростину і дивився, в який бік вона впаде. Вона вказала саме на залиту місячним світлом дорогу до міста Страшної ночі. Звук падіння тростини налякав зайця. Він вибіг, кульгаючи, зі своєї нори і перебіг на старий магометанський цвинтар, де позбавлені щелеп черепа і круглі гомілкові кістки, безсердечно оголені липневими дощами, блищали, мов перламутр, на просоченій дощами землі. Розпечене повітря і важка земля вигнали назовні, шукаючи прохолоди, навіть мерців. Заєць, кульгаючи, продовжував тікати; з цікавістю понюхав він уламок закопченого лампового скла і зник у тіні тамарискового гаю…»