«Де Венк?!» - Цей істеричний крик став лейтмотивом агонії Третього Рейху. Наприкінці квітня 1945 року навіть найфанатичніші нацисти не сумнівалися, що їхній режим доживає останні дні. Лише одна людина ще не втратила надії. Звали його Адольф Гітлер, а останньою надією фюрера був генерал Вальтер Венк, командувач 12-ї армії, який отримав наказ — ні багато ні мало — деблокувати Берлін, відкинути Червону Армію і переламати хід війни. , — що за гучними словами «армія Вінка», «корпусу», «дивізії», «бригади винищувачів танків» ховалися жалюгідні залишки розгромлених раніше німецьких частин, куди закликали навіть підлітків із Гітлерюгенда, більшість новобранців не мали бойової підготовки, не вистачало озброєння боєприпасів, багато підрозділів отримали прізвисько Bauchabteilungen («шлункові батальйони»), оскільки в них зібрали доходяг, які страждають на шлункові хвороби, а головне, ніхто вже не вірив у перемогу. Контрудар 12-ї армії на Берлін був заздалегідь приречений на провал, остання надія Гітлера виявилася порожнім міражем, а його відчайдушний передсмертний заклик: Де Венк?! — так і не почули…