Пізня проза Леоніда Зоріна (1924–2020) написана людиною, якій перевалило за 90, але це справді проза, а не просто мемуари літератора, що багато бачив і пережив, знаменитого драматурга, чиї п'єси прикрашають і донині театральну сцену, а чудовий фільм «Покровська брама», знятий за його сценарієм, залишається улюбленим для багатьох поколінь. Не буде перебільшенням сказати, що це – інтелектуальна проза, насичена найголовнішими питаннями – про сутність людини, про будні та свята, про удачі та невдачі, про підступи історії, про кохання, про смерть, наближення та невідворотність якої автор відчуває все гостріше, що створює у книзі особливу екзистенційну напругу. І звичайно ж, про творчість, а конкретніше про письменство, яке, за свідченням Зоріна, і щастя, і каторга, і таємниця, її він не втомлюється розгадувати, вдивляючись у себе, у свої можливості, у свою невгамовну творчу незадоволеність. У книгу крім невеликих повістей увійшли і відібрані його сином останні записи, які автор вів до кінця днів і які є особливим жанром, афористичний і надзвичайно ємний, що дозволяє відчути природну, як дихання, щоденну працю осмислення життя, що завершується.