Перші російські святі, брати Борис та Гліб обрали для себе добровільну смерть, відмовившись від боротьби за владу над Києвом та всією Руською землею. Це трапилося майже тисячу років тому, влітку та на початку осені 1015 року, після смерті їхнього отця Володимира, Хрестителя Русі. Але в наступній російській історії парадоксально святі брати стали сприйматися як небесні заступники і воїни за Російську землю; їхня незрима присутність на полях битв із завойовниками, іноплемінниками російські люди відчували постійно і протягом багатьох століть — і на льоду Чудського озера в 1242 році, і напередодні і під час Куликівської битви 1380 року, і при нашестя на Русь військ кримського хана у XVI столітті… У наш вік, що культивує прагматизм і гедонізм і визнає лише брутальних героїв, брати Борис і Гліб, які явили світові подвиг непротивлення злу, можуть здатися тими, кого убогою мовою вулиці називають «невдахами», «лузерами». Але вчинене ними немає нічого спільного ні з податливим і боязким підпорядкуванням обставинам, ні з боягузтвом і паралічем волі. Про це нагадує автор книги, доктор філологічних наук, професор Андрій Михайлович Ранчин. Представлена до уваги читачів книга — по суті перший досвід саме біографічної, а не житійної розповіді про Бориса та Гліба. Автор ретельно розбирає всі версії джерел, всі свідчення, що стосуються біографії братів, намагаючись дати свою відповідь на запитання: чому саме Борису та Глібу, а не якимось іншим жертвам таких частих у Стародавній Русі внутрішньодинастичних конфліктів, довелося стати першими російськими святими?