Літературний дебют Сергія Калєдіна справив ефект бомби, що розірвалася: опубліковані «Новим світом» повісті «Смиренний цвинтар» (1987; однойменний фільм режисера А. Ітигілова — 1989) і «Стройбат» (1989; поставлений по ньому Льудеу» переглянули глядачі понад 20 країн) закріпили за автором помітне місце в історії вітчизняної літератури, хоча їхній шлях до читача був довгим і важким — через цензурні перепони. Одні критики називали Каледіна «очорнителем» і «гробокопателем», інші писали, що він відкрив «нову хвилю» жорсткої прози перебудовного часу. «Мене цікавила людина з нерозробленим голосовим апаратом, яка сама про себе ні розповісти, ні написати не може»,— пояснював письменник, чому героями її ставали вельми незвичні персонажі. Цю ж лінію продовжували і наступні книги Каледіна. У «Чорно-білому кіно» розповідаються невигадані історії невигаданих людей, з якими доля тим чи іншим чином звела письменника. І розповідаються вони у найкращих традиціях російської класики.