Таке трапляється рідко, коли я кажу синові та близьким: кинь усі і подивися цей фільм. Поляки зняли неймовірний фільм, назву якого всі перекладатимуть, хто будь що. “НАСЛІДКИ” – напрошується першим, але я перекладаю “СТЕРНЯ” (у російському прокаті переклали як “Колоски”). Маю право: автори залишили мені багато натяків на те, що це може бути так. Я пам'ятаю, як це боляче – йти по стерні. Це цвяхи, зроблені із соломи, щільної та міцної біля основи стебла. Вони неминуче залишаються після будь-яких жнив – чи серпом тиснув, махав косою чи пройшовся полем комбайном. Груба золота щетина покриває обличчя землі, якщо дивитись здалеку, а якщо ступати босоніж, йдеш цвяхами. До крові. І якщо душа в тебе від чогось йде в п'яти, то стерня – через п'яту – встромляється прямо в душу. Але щоби отримати стерню, слід щось посіяти, а потім пожинати врожай. Тут назва відсилає до вічного: “Що посієш – те й пожнеш”. З однією різницею: сіяли батьки, а підуть по стерні їхні діти. Сюжет фільму простий. Цілком почерпнуть із життя, але спрощено. У житті було так: 10 липня 1941 року половина жителів польського містечка Єдвабне, що за 85 миль від Варшави знищила другу половину. Вбивці на чолі з мером були католиками. Їхні жертви – одна тисяча шістсот душ – євреями. Поляки вбивали їх кілька годин короткої липневої ночі. Руками. Озброївшись чим попало – ножами, сокирами, молотками. У кого були рушниці – стріляли. Ті, хто вцілів у м'ясорубці, сховалися в коморі неподалік, але ненадовго; комору підпалили, і недобиті євреї згоріли живцем. Після перемоги загиблим поставили пам'ятник – як полеглим від рук нацистів. І півстоліття мешканці Єдвабне ходили повз пам'ятну табличку, чудово знаючи правду, але ніхто й словом не обмовився.