Річ чіпає до сліз. Равіль Бікбаєв зумів розповісти про пережите настільки щиро, з таким серцевим болем, що не відгукнутися на зображене їм неможливо. Це ще один погляд на Афганську війну, можливо, найвідвертіший, спрямований на безвинних жертв, виконавців чийогось поганого наказу, - на солдатів, часом першочік, кинутих майже відразу після призову на передову, у ворожі, розпечені афганські гори. Автор служив у складі десантно-штурмової бригади, а десантникам діставалося найважче… Бікбаєв не скупиться на емоції, повідомляє подробиці різноманітного характеру, показує специфіку способу думок відчайдушних хлопців-десантників. , Герой-оповідач мужніє, дорослішає, мудріє, перетворюється з роздовбання в батька-командира, бере на себе відповідальність за життя хлопців довіреного йому взводу. Зріла людина через десятиліття після виходу з Афганістану автор зізнається: «Афганці! Ви зуміли вистояти проти радянської, найкращої армії у світі… Такий народ не можна не поважати…»