«Уніка Цюрн пише так, що кожна пропозиція має однакову вагу. Це література, побудована без драматургії кульмінацій. Це дзеркальна драматургія, драматургія замкнутого кола». Ельфріда Елінек Цій тонкій книжці місце на ліжковому столику у тих, кого хвилює ніч за межею розуму, але хто досить сильний, щоб завжди повертатися з подорожі на її край. Втім, не зайве пам'ятати, що Уніка Цюрн наклала на себе руки у віці 55 років, коли неповернення трапляються набагато рідше, ніж у пору відважної легковажності. Але людям із такими іменами загальний закон не писаний. Таке враження, що ця уродженка Берліна примудрилася не помітити війни, працюючи з кінця 1930-х на студії «УФА», виходячи заміж, кидаючи чоловіка із двома маленькими дітьми та заробляючи журналістикою. Перша значна подія в її житті — зустріч із сюрреалістом Хансом Беллмером у 1953-му році, остання — перший досвід з мескаліном під керівництвом іншого сюрреаліста, Анрі Мішо. Протягом приблизно десяти років Уніка — муза і модель Беллмера, співавтор його «автоматичних» віршів, яка небезуспішно пробує себе в літературі. Її 60-ті — це тяжке похмілля, яке накриє молодняк, що «стирчить», лише в наступному десятилітті. 1970 року черговий напад кинув Уніку з вікна її паризької квартири. У своїх рівних фіксаціях марення від третьої особи вона тужить за поезією і сумує за бідністю мови без особливого мелодраматизму. Їй, поряд із Ван Гогом та Арто, присвятив Фассбіндер екранізацію набоківського «Відчаю». Приречені — вони збиваються у зграї. Павло Соболєв