— Ніколи не звикну до такого, — видихнула вона, з болем у серці. — Це ж несправедливо… Дитина в чому винна? Відчай накрив задушливою хвилею, а совість, що дрімала десь усередині, вибралася на волю, терзаючи і мучичи всілякими «якщо». — Так буває… ніхто не винен,— м'яко промовив Костя і прийняв її на знак підтримки. - Ти зробила все, що змогла. Але ми не боги… Такі прості, банальні, але дуже потрібні слова подіяли заспокійливо. —Дякую, Кість,— усміхнулася Віра і поклала голову йому на плече. Дозволила собі цю маленьку слабкість. — Не розкисай, бабусю. — Костянтин уткнувся носом у її маківку. — Ще повоюємо. МНС – це не просто робота, куди люди приходять із дев'яти до шести. Це сім'я. Коли боляче одному — боляче всім. Це не пусті слова. Це щире співчуття рідним, близьким та всій зміні.