«Це не близнюки, а суцільний головний біль», — зазвичай говорили про нас дорослі. Більшість із них були запальні, нетерплячі та швидкі на розправу. Тому ми, Даллас і Флорида, вирішили: довіряємо тільки один одному і скористаємося першою ж нагодою втекти на нічному товарному поїзді з цього сирого, припахлого цвіллю притулку Бокстон-Крік. І тут якраз нас відправили пожити в Рубінову Долину, до Сейрі та Тіллера, їм близько шістдесяти, і вони захотіли всиновити нас на якийсь час. Гаразд, де наша не пропадала! Але дивна річ: ці дорослі смачно нас нагодували, не посварили за розбите вікно, і ми спимо в окремій кімнаті у теплих ліжках. Ще вони пропонують сходити всім разом на пікнік у лощину… А до чого ці розмови! Потрібно накопичити грошей і бігти. Чи ні?..