Коли сімнадцять місяців тому, напередодні Нового року, Меггі розплющила очі, я відчув себе так, ніби прозрів. Опустившись на коліна, я простяг до Меггі руку і більше вже не стримував ні сліз, ні великого тремтіння, що тряс моє тіло. Я плакав, як дитина. І Меггі також. Досить довгий час ми були не в змозі вимовити жодного слова. Та й що сказати? З чого почати?