Книга є зібранням есе на тему нагальних проблем історії мистецтва як практики відновлення сенсу стосовно візуальної реальності минулого. Орієнтиром у цьому починанні служить гранично монументальна фігура Ернста Гомбриха – історика, але насамперед теоретика історії мистецтва, що досяг у своїй науковій дискурсивності рівня справжньої творчості і оголило перформативне коріння наукового знання як такого. В лиці Гомбриха і в сюжетах його взаємин з іншими особами – Поппером, Варбургом, Панофським, Мітчеллом, Преціозі, Віндом і багатьма іншими – виявляються і сутнісні аспекти науки як міжособистісної комунікації. ілюзорні ефекти, споріднені ефектам достовірності, на які, як звичайно вважається, здатні лише образотворчі мистецтва.