Вперше в науці про мистецтво робиться спроба систематичного аналізу проблем інтерпретації сакрального зодчества. У рамках загальної герменевтики архітектури виділяється іконографічний підхід і виявляються його основні варіанти, представлені іменами Й. Зауера (символіка Дому Божого), Е. Маля (архітектура як ієрогліф священного), Р. Краутхаймера (власне – іконографія архітектурних архетипів), А. Грабара ( архітектура як система семантичних полів), Ф.-В. Дайхманна (символізм архітектури як археологічної предметності) та Ст. Сіндінг-Ларсена (семантика літургійного простору). Визнаються безперечні обмеження іконографії, що змушують продовжувати пошуки інших прийомів опису та тлумачення архітектурно-літургійного цілого – храмового тіла, яке розуміється і як «тіло символу», як форма та засіб теофанії. У великих додатках представлений у тому числі й огляд вітчизняного досвіду архітектурної іконографії. >