Про недалеке минуле писати оповідання, повісті, а тим більше романи не прийнято. Вважається, що ще не відбулися враження, не вляглися пристрасті, не повністю і не всі оцінки історичним подіям. Винятком, мабуть, є літературні твори, що виходили відразу після великих воєн та потрясінь. Книга Олександра Махньова «Життєві історії» не про такі часи. Це одна із спроб зафіксувати дух, сенс і, якщо хочете, зміст того періоду, який несправедливо назвали «застоєм», з плавним переходом до історій початку дев'яностих, яким жодного визначення окрім «лихих», так і не вигадали. Можливо, колись вийде збірка слів та висловів, у якій ми знайдемо й такі: світле майбутнє, соціальна справедливість, громадська думка, робота на благо суспільства, персональна справа, партком та партійна комісія. А поруч: номенклатура, дефіцит, блат, спекуляція, талони та купони, розподіл, черга та багато з того, що здається, назавжди пішло з нашого буття. Автор не намагається довести і показати, що краще чи навпаки гірше, він через свою долю і долі людей зі свого найближчого оточення, показує явища життя, відображає його зі своєї позиції багато людини, що пережила і оцінила. Читачеві буде нескладно познайомитися з простими героями оповідань: відставним військовим та бухгалтером, молодим офіцером та підприємцем-початківцем, душею лікарняного товариства та старенькою біля під'їзду. Вони всі з нашого життя, життя більшості таких самих простих людей. Олександр Махньов стверджує, що пише «для себе» та своїх близьких. Але це зовсім так. Його розповіді це як фотографії із сімейного альбому. Пам'ятайте, в ті часи, про які в основному пише автор, було прийнято гостей садити на диван і, поки накривався стіл, розважати показом товстих альбомів у плюшевих обкладинках. При цьому обов'язково додавалися коментарі та порівняння, а іноді й коротенькі спогади. І коли гість сідав за стіл, він уже розумів, які люди і з якою долею зібралися поруч. Напевно, коли читач познайомиться з розповідями, надрукованими в цій книзі, він згадає, що щось подібне було і в його сім'ї, і з ним траплялися схожі історії, та тільки йому нема часу перекласти їх на папір, залишити для майбутніх поколінь. Олександр зміг це зробити і розповів нам те, що рвалося з його душі. Залишається лише побажати автору творчих успіхів та розширення кола читачів, небайдужих до нашої зовсім недавньої історії.