«… Ріжучий біль розвалив йому груди, як сокирою. І раптом крізь свист, шипіння, клекіт: —Тримай-і-і-і-ись... На краю крижини лежав Врангель. Штурман і матрос напали йому на ноги. Врангель простягав Федору ту довгу, з бубонцями палицю, яка допомагала керувати нартами. Федір, мов у сніпі світла, побачив мокре й страшне обличчя Врангеля. Федір рвонувся, здавалося, луснули сухожилля ... Так було в березні 1823, коли загін знову вийшов на пошуки Землі Андрєєва. Це було останнє «поручення» Адміралтейства. Решту вони вже зробили: оглянули Шелазький мис і розвіяли гіпотезу англійців про поєднання двох материків; поклали на карту тридцять п'ять градусів за довготою – тисячоверстне узбережжя; вивчили величезний басейн Колими; зібрали колекції та метеорологічні спостереження. Але Земля Андрєєва... І ось лежав на крижині напівмертвий Федір Матюшкін, ліцеїст «нумер дванадцятий», моряк-«навколосвіт». То проступали з імли, то танули в ній силуети Врангеля, Козьміна, матросів. Поволі, як смола, йшла кров у жилах, боляче штовхалась у пальцях рук та ніг. …»