Мені 42 роки. Я улюблена мама і любляча теща. Та ось так. Правда, бабусею мене робити доки не збираються. У моєму житті все добре. Робота, діти, що приїжджають з міста на вихідні. Михайло друг зятя, що приїжджає щосуботи з ними. Так, він старший за зятя, але він значно молодше мене. А, означає, для мене він тільки друг моїх дітей. Але чому мені здається, що він випробовує до мене щось більше? Все рушиться несподівано. Як жити далі, коли у тебе більше немає сенсу в житті? Коли тільки при спогаді про них, я не можу дихати? А як жити Михайлу що став інвалідом? Як жити йому, що молодому і пашить колись здоров'ям чоловікові? Як нам обом тепер жити? Жити, бути щасливими? Про яке щастя може йтися? Тільки про щастя всупереч.