Скільки себе пам'ятаю - з найдальшого дитинства, у нас в квартирі завжди був як мінімум один представник котячих. Великі і маленькі, плямисті і одноколірні, добрі і не дуже - звичайні "воркоти", яких бігає в дворах величезна кількість.У мене чітко відклалося у свідомості, що кіт має бути у будинку, просто зобов'язаний. Без кота життя неможливе в принципі. Він створює необхідну атмосферу у будинку. Так вважала що таїти, і вважає моя мама. Вона і привчила нас до цієї думки з пелюшок. В деякому розумінні я з нею згодна. Адже жива істота, з'явившись поруч, стає твоїм другом і соратником. І колір шерсті, око і порода вже не мають значення. Я люблю звичайних простих котів і кішок, відданих і милих, які, на відміну від людей, не страждають з приводу свого родоводу. Але одно яскрава подія - відвідування виставки кішок - привела до того, що я закохалася серйозно і надовго в породистого кота, а саме - в породу Мейн-кун.