"Велике світило! До чого звелося б твоє щастя, якщо б не було у тебе тих, кому ти світиш!Впродовж десяти років підіймалося ти до моєї печери: ти переситилося б своїм світлом і цією дорогою, якщо б не було мене, мого орла і моєї змії.Але ми кожен ранок очікували тебе, приймали від тебе надлишок твій і благословляли тебе.Поглянь! Я переситився своєю мудрістю, як бджола, що зібрала надто багато меду| мені потрібні руки, простягнуті до мене.Я хотів би обдаровувати і наділяти до тих пір, поки мудрі серед людей не стали б знову радіти божевіллю своєму, а бідні - багатству своєму.Для цього я повинен спуститися вниз: як робиш ти кожен вечір, поринаючи в море і несучи світло своє на іншу сторону світу, ти, найбагатше світило!Я повинен, подібно до тебе,, як називають це люди, до яких хочу я спуститися.Так благослови ж мене, ти, спокійне око, без заздрості що поглядає навіть на надмірно велике щастя!Благослови чашу, готову пролитися, щоб золотиста волога текла з неї і несла усюди відблиск твоєї відради!Поглянь, ця чаша хоче знову стати порожньою, і Заратустра хоче знову стати людиною".