Вже минув тиждень, як мене випровадили з наших земель і посадили тут чекати на невідомий супровід. А якщо врахувати, що доставити мене мали до нареченого, з батьками якого мої уклали договір про наш союз, коли мені було всього три роки, то моє покинуте становище починало пригнічувати.

За свої п'ятнадцять років, що минули зі дня укладання договору, я встигла звикнути до думки про нареченого. Тому сприймала наше весілля само собою зрозуміле. І все-таки не могла зрозуміти, чому я повинна добиратися до нього практично поодинці, до невідомих Ургарайських гор, а не він приїхав, щоб забрати мене. Ну, чи хоч би не надіслав почесний ескорт для супроводу. І хоч за портретами наречений мені навіть подобався, та й листи від нього та подарунки, які я отримувала кілька разів на рік, теж подобалися, але спосіб нашого возз'єднання порядком розлютив і відвернув.