«Невелике приміщення – приймальний спокій райлікарні – було наскрізь просякнуте запахом дезінфекції, казенного будинку, болю та страху. Баба Мотя, вічно піддана санітарка, бурчачи під ніс, протирала мокрою ганчіркою биту кахельну підлогу. Тільки-но сюди привезли двох із поножовщини. Один ніби нічого, а другому полоснули по артерії. Страх, як крові, налив – і в машині, і тут. Баба Мотя з повагою подивилася на Івана Семеновича. Незважаючи на його молодість, вона навіть у думках називала лікаря тільки по імені-по батькові. Що-що, а мозок баба Мотя поки не пропила. Квартиру – так, а мізки – ні. І вже вона за сорок років у медицині завжди зуміє відрізнити справжнього хірурга від безбарвного володаря диплома…»