"Злато, терміново зайди до мого кабінету, швидко! — гаркає грізно. — Є серйозна розмова" Несучи себе, я підводжусь і заходжу до його кабінету. За дверима він на мене чекає, стискаючи в руці результати ДНК-тесту. В його очах я бачу злість та розчарування. — Ти збрехала мені, Злато,— каже він з обуренням. — Чому ти так вчинила? — Я не хотіла, щоби ти знав. Я думала, що зможу вирішити все сама,— відповідаю я, намагаючись стримати сльози. — Я не хотіла викликати в тебе проблеми. - Це не проблема, це життя! - Він кидає на стіл результати тесту. — І ти вирішила її сховати від мене? Хіба це справедливо? Я мовчу, не знаючи, що йому сказати. Мої рішення були егоїстичними, і я усвідомлюю, що зараз має вибачитися. — Вибачте, я розумію, що я помилилася,— говорю я, дивлячись у його очі. — Я знаю, що це не вплинуло б на ваше життя, але я побоялася, що все зміниться. Я не хотіла, щоб ви почувалися зобов'язаними. - Зобов'язаними? — він відступає, намагаючись зрозуміти мої слова.