Тут треба щось сказати, як я зрозумів. А-ля, передмова. Коли копався своїми блогами за п'ять років і збирав всі ці матеріали, звичайно я пристойно сам жахнувся від того, як все змінювалося. Чорнуха та безвихідь осені 2004 року змінилася веселощами та чадом першої половини 2005 року. Порожнеча другої половини 2005 року змінилася алкоголем та утопічним настроєм першої половини 2006 року. Саморуйнування, самобичування та страшний похмурий другий половини 2006 року змінився позитивним тусовками першої половини 2007 року. Чергова осіння порожнеча другої половини 2007 року змінилася дикими веселощами, музичними пошуками та дикими наркотичними чадами у 2008 році. Кінець 2008 року спершу приніс любов і щастя, а потім пекло та пиздець від її втрати. 2009 взагалі не знаю як описати в двох словах. Він був незрозумілий для мене. В цілому все було саме так. У 2004-2005 я рятувався від депресії походами на матчі, потім почав рятуватися алкоголем та наркотиками. Зараз рятуюся тим, що зібрав все це в купу і перечитую. Зрозуміло, певна частина записів прикрашені і доповнені. Всі ці шалені історії про 2005 рік про те, як ми з Дивом напивалися і ходили на футбол — від частини неправда. На футбол ми ходили, але не пили. Чомусь тоді це було нам не потрібне. А через рік для мене це стало необхідно. Нині знову не потрібно. Очевидно, окрема безмежна подяка Діву, з яким пов'язані найбільш веселі епізоди з цього щоденника. Хоч зараз він і не хоче мене знати, я йому вдячний. Ми були охуєними друзями, тут не посперечаєшся. І подяка численним дівчаткам, які пройшли за ці роки через моє життя. Було подаровано стільки переживань. І щоразу здавалося, що все по-справжньому. Хоча по-справжньому було лише починаючи з кінця 2008 року (якщо дочитаєте, зрозумієте). Загалом все було як було.

Паша Бомбер.