«… Віз повільно наближався, і, здається, його вже помітили. Німець з піднятим коміром шинелі, що сидів до нього боком, ще продовжував бовтати щось, тоді як інший, у насунутій на вуха пілотці, що правив кіньми, вже витягнув шию, вдивляючись у дорогу. Івановський сунув під живіт гранату, лежав нерухомо. Він знав, що здалеку не дуже помітний у своєму маскхалаті, до того ж у колії його добряче замело снігом. Намагаючись не ворухнутись і майже зовсім переставши дихати, він причаївся, зміживши очі; якщо вони помітили, нехай подумають, що він мертвий, і під'їдуть ближче. Він, як і раніше, не ворушився і не обізвався, він тільки крадькома стежив за ними крізь нещільно прикриті повіки, як ніколи за сьогоднішню ніч з ніжністю відчуваючи під собою рятівну округлість гранати. …»