Є місця, де кордон, що відокремлює наш світ від іншого, ніби стає тоншим. І одне з таких місць – Карелія. Північні ліси, холодні озера, безлюдні острови, каміння із загадковими стародавніми малюнками… Здається, тут оживають перекази та казки. Тут поряд із людьми живуть примари. І дива, дивні та лякаючі, трапляються частіше, ніж багатьом з нас хотілося б. До збірки увійшли три повісті Олени Усачової. Повість "Не ходи туди" друкується вперше. "Не ходи туди" Вони кажуть, що були завжди. Що колись їм належало все довкола, а потім прийшли люди. Люди були сильні і зуміли прогнати їх. Але сьогодні люди ослабли, кордон між світами ніхто не стереже. Нема ні богатирів, ні охоронців. І вони спробують повернутись... А Аринка спробує їм перешкодити. Бо не хоче втрачати друзів. І ставати здобиччю стародавньої чорної сили теж не хоче! «Бісів камінь» Дивне місце цей Бісів Ніс! Ніде у світі більше такого немає. Чи варто дивуватися, що з хлопцями, які приїхали, тут почали відбуватися дивні речі? Здається, і справді бродить біля табору хтось невидимий – лякає чужинців, проганяє. Майже всі його чули чи навіть бачили – крім Миші. І багато хто чомусь вважає, що Бєсу потрібна жертва і що вибрав він саме Мишу... «Острів привидів» Коли їй стало страшно? Вони приїхали на острів - одні, без батьків, - і все ж було нормально. Поставили намети, вирушили дослідити місцевість. Може, не треба було ходити на цвинтар? Чи слухати історії про привидів із туману? Чи, навпаки, варто було вислухати їх – та й поїхати? Але вони залишилися, і тепер Світлана не знає, що робити. Острів грає з ними. І не хоче відпускати. Точніше, не острів, а та, хто все ще живе тут... хоча вже померла.