«…Я зупинився перед блискучими дверима салону краси, потупцював трохи, смикнув двері на себе, прочитав напис «від себе», штовхнув двері і опинився всередині. Скрізь панували розкіш і пахощі. Стіни мерехтіли кольором тьмяного срібла, в дзеркалах, обрамлених золоченим різьбленням, пропливали таємничі відображення, кришталеві люстри струменіли приглушене таємниче світло. Цим палацом пурхали кокетливі німфи в білому. За стійкою портьє, більше схожою на колісницю цариці Нефертіті, гордовито стояла дівчина бездоганних форм та розмірів, якісно пофарбована під платинову блондинку. Дівчина глянула на мене з царственною іронією, не позбавленою, проте, певної прихильності. – Я вас слухаю, юначе, – мовила Нефертіті зі своєї колісниці…»