«… Раптом вона зупинилася, помітивши щось попереду. На сходах вівтаря невиразно виднілася якась неясна тінь. Обережно поставивши квіти, Пончик підійшла до сходів і, нахилившись подивитися, що там, побачила людини, що лежала ниць. Вона опустилася поруч із ним навколішки і повільно, обережно перевернула. Її пальці намацали пульс – такий слабкий і нерівний, що це говорило саме за себе, як і зеленуватий відтінок блідого обличчя. Їй спало на думку, що він, без сумніву, вмирає. …»