Я хочу сказати ще щось і не можу... Мої думки кружляють, як вогняні птахи, і душа моя горить, як у вогні. Невиразні образи постають переді мною. Я не можу залишатися в цих залах, мене тягне на повітря, за стіни Смольного монастиря. Лічу як на крилах, мчу по довгих коридорах, залишивши в подиві моїх подруг. Беру візника і благаю його скоріше їхати на Фонтанку. Щось штовхає мене, щось жене вперед… Бажання писати вірші, як бувало у дні юності та юнацтва? Вилити у щоденнику свої думки на папір? Ні, це щось інше, чому ще немає назви, немає імені, що ще зовсім нове і незрозуміло для мене…